Так говорил Заратустра. Фридрих Ницше

"Велике світило! До чого звелося б твоє щастя, якби не було в тебе тих, кому ти світиш!

Протягом десяти років піднімалося ти до моєї печери: ти переситився б своїм світлом і цією дорогою, якби не було мене, мого орла і моєї змії.

Але ми щоранку чекали на тебе, приймали від тебе надлишок твій і благословляли тебе.

Поглянь! Я переситився своєю мудрістю, як бджола, що зібрала занадто багато меду; мені потрібні руки, простягнуті до мене.

Я хотів би обдаровувати і наділяти доти, доки мудрі серед людей не почали б знову радіти безумству своєму, а бідні - багатству своєму.

Для цього я повинен спуститися вниз: як робиш ти щовечора, занурюючись у море і несучи світло своє на інший бік світу, ти, найбагатше світило!

Я повинен, подібно до тебе, закотитися, як називають це люди, до яких хочу я спуститися.

Так благослови ж мене, ти, спокійне око, що без заздрощів дивиться навіть на надмірно велике щастя!

Благослови чашу, готову пролитися, щоб золотиста волога текла з неї і несла всюди відблиск твоєї відради!

Поглянь, ця чаша хоче знову стати порожньою, і Заратустра хоче знову стати людиною..."